Верховний суд визначив порядок відшкодування шкоди потерпілому в ДТП
Верховний суд визначив порядок відшкодування шкоди потерпілому в ДТП

Питання відшкодування шкоди за наслідками ДТП було і залишається доволі актуальним у нашій країні. На жаль, ні страхові компанії, ні самі винуватці не дуже часто бажають добровільно та в повному обсязі задовольнити вимоги потерпілого і доводиться усі суперечки вирішувати в суді. Одна з основних проблем з відшкодування шкоди потерпілому виникає у випадку неплатоспроможності страховика винуватця. Практика з цього питання за останні вісім-десять років доволі кардинально змінювалася і нещодавно Велика Палата Верховного Суду вкотре зробила те ж саме та прийшла до протилежного висновку, який був пануючи останні три роки в судовій практиці.

Почну спочатку з самої проблеми. На страховому ринку доволі часто можна зустріти страхові компанії, які не хочуть грати «в довгострокову», а хочуть отримати швидкі гроші. Як правило, вони продають свої страховки з величезними знижками і коли назбирають певну суму коштів, то такі активи вони виводять, а компанію залишають зі своїми зобов’язаннями напризволяще. Виникає ситуація за якої потерпілий не може стягнути кошти з страхової компанії, бо вона уже фактично «мертва» і тоді залишається лише звертатися до безпосереднього винуватця. Винуватець зі свого боку не хоче платити, так як він застрахував свою відповідальність і вказує потерпілому на свою страхову компанію та не розумію чому він повинен платити, а не страховик. На фоні такого конфлікту сторони йдуть в суд вирішувати свої суперечки. У цьому й криється суть проблеми. Так, судам потрібно прийняти рішення чи може потерпілий стягнути з винуватця шкоду в обхід страхової компанії, чи спочатку повинен отримати відшкодування з страховика, а потім вже розбиратися з потерпілим щодо залишкової суми боргу.

Мабуть, першим документом, який врегульовував дане питання була постанова ВССУ № 4 від 01.03.2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки». Положення п. 16 даної постанови зводилися до того, що кожен водій транспортного засобу повинен мати поліс обов’язкового страхування і якщо є такий поліс, то суд повинен за заявою позивача залучити до участі у справі страхову компанію, яка застрахувала цивільно-правову відповідальність винуватця. При цьому суд наголосив, що «Непред’явлення вимог до страховика за наявності підстав для стягнення завданої шкоди саме зі страховика є підставою для відмови в позові до завдання шкоди у відповідному розмірі».

Що ж стосується відповідальності безпосереднього винуватця, то вищезазначений пункт наголошує на тому, що суд повинен був перевірити виконання двох умов: 1) наявність згоди винуватця самостійно відшкодувати шкоду (якщо такої не було, то виплату повинен був здійснити страховик); 2) винуватець виконав покладений на нього обов’язок щодо письмового повідомлення страховика про настання страхового випадку протягом трьох робочих днів. У випадку відсутності такого повідомлення шкода відшкодовується завдавачем шкоди.

Даним положенням дуже часто користувалися страхові компанії за суброгаційними позовними заявами, коли мали право вимоги до «мертвої» страхової, але хотіли отримати відшкодування за кошти винуватця. Вдавалося їм це з поперемінним успіхом.

Проте, усе змінилося на початку 2016 року, коли Верховний суд України розглянув справу № 6-2808цс15 та у своїй постанові від 20.01.2016 року прийшов до наступних висновків: «Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (частина друга статті 14 ЦК України).

Відповідно до статті 511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

З огляду на вищенаведене, право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні.

Таким чином потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань, деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав.

Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, в рамках деліктного зобов’язання, не залежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. В такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором із відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, в розмірах та обсязі згідно з обов’язками страховика як сторони договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності».

На мою думку це був прогресивний висновок суду, який дав змогу потерпілим не чекати роками отримання страхового відшкодування після банкрутства страховика з фондів МТСБУ, а захистити своє право та інтереси за рахунок безпосереднього винуватця. З іншого боку всім водія доводилося думати про те де ж застрахувати своє авто та не укладати сумнівні договори страхування з надвеликими знижками.

Вищезазначений правовий висновок був неодноразово підтриманий Верховним судом України і в інших справах, наприклад, у постановах: № 6-725цс16 від 14.08.2016 року; № 756/12292/14-ц від 26.10.2016 року; № 760/25782/14-ц від 21.12.2016 року.

Більше того, новостворений Верховний Суд підтримувався такої позиції, яка зазначена у постановах: № 553/219/16-ц від 06.02.2018 року; № 760/4117/16-ц від 07.02.2018 року; № 344/7069/15-ц від 14.02.2018 року; № 344/10730/15-ц від 14.02.2018 року; № 642/9163/15 від 19.02.2018 року; № 296/9478/13-ц від 12.03.2018 року; № 910/7496/17 від 15.03.2018 року; № № 296/587/17 від 28.03.2018 року; № 761/30666/16-ц від 12.04.2018 року; № 753/13595/15-ц від 18.04.2018 року;№ 678/20/16-ц від 25.04.2018 року; № 910/9029/17 від 27.04.2018 року; № 352/2740/14-ц від 02.05.2018 року; № 381/394/17 від 30.05.2018 року; № 541/3258/15-ц від 13.06.2018 року; № 761/34627/16-ц від 27.06.2018 року; № 750/9590/16-ц від 02.07.2018 року.

З даної великої кількості справ можна прийти до висновку, що практика Верховного суду України, з даного питання відшкодування шкоди, продовжує своє існування і в межах нового Верховного Суду.

Проте, судова практика знову змінилася завдяки Постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 755/18006/15-ц. У даному рішенні Верховний Суд відступив від правового висновку зазначеного у постанові Верховного суду України від 23.12.2015 року у справі № 6-2587цс15, де було зазначено, що страховик при подачі суброгаційного позову має право на власний розсуд визначити до кого заявити свої вимоги – до винуватця або до страховика його цивільно-правової відповідальності. Через те, що дана справа фактично стосується вимоги потерпілої особи, яка була набута страховою після виплати відшкодування, то справа буде актуальною і для спорів самих потерпілих з винуватцями. У своїй постанові від 04.07.2018 року суд прийшов до наступних висновків:

Стаття 38 Закону України «Про обов’язкове страхування…» та стаття 1191 ЦК України регулюють регресні зобов’язання (зобов’язання, які виникають у страховика цивільно-правової відповідальності та його страхувальника (винуватця)), а стаття 27 Закону України «Про страхування» та 993 ЦК України регулюють суброганційні зобов’язання, які виникають у страховика за договором добровільного страхування майна (КАСКО) та винною особою у настанні дорожньо-транспортної пригоди (п. 31-35 Постанови);

– Відповідно до статті 3 Закону України «Про обов’язкове страхування…»     обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників (п. 36 Постанови) а тому покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (п. 37 Постанови).

У результаті суд вирішив відступити від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування (п. 62 Постанови).

Що стосується самого винуватця, то суд зазначив наступне: «Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням)»(п. 71 Постанови).

Таким чином, судова практика знову повернеться до того, що було до 2016 року, коли суди направляли потерпілих до страховиків цивільно-правової відповідальності та вказували, що у межах ліміту відповідальності страховика не можна відшкодовувати шкоду за рахунок потерпілого. Як на мене, даний висновок не узгоджується з цілями самого Закону України «Про обов’язкове страхування…», адже основним його завданням в першу чергу є відшкодування шкоди завдану потерпілим, а потім вже захист майнових інтересів страхувальників. При цьому такий висновок суду ставить на перше місце інтереси саме винуватців, а не потерпілих.

На разі дану проблему зможе вирішити прийняття одного з проектів Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» № 3670 або № 3670-д, які запропоновані на заміну старого Закону. Дані проекти пропонують надати право МТСБУ здійснювати регламентні виплати з централізованих фондів за зобов’язаннями страховиків, які будуть виключені з члена МТСБУ у зв’язку з несплатою обов’язкових внесків. Тобто, фактично Закон надасть можливість МТСБУ не чекати повної ліквідації страхової для здійснення виплати потерпілому та перекладе відповідальність за неплатоспроможність страховика на плечі самого регулятора, що є доволі логічним та обґрунтованим кроком.


22190 Просмотров