зображення_viber_2019-12-06_14-10-28

Кодекс законів про працю України (далі – КЗпП) був прийнят ще у 1971 році. З того часу до нього регулярно вносяться зміни, проте юридична спільнота впевнена, що давно настав час для прийняття сучасного Трудового кодексу України, який би враховував усі потреби та інтереси працівника та роботодавця.

Судова практика з питань трудового права також тривалий час залишалась незмінною донедавна. У Постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року по справі № 127/10361/18 Суд кардинально змінив трактування ч. 1 ст. 39 КЗпП, і, таким чином, зрівняв положення працівників у разі розірвання як строкового, так і безстрокового трудового договору з їхньої ініціативи.

Якщо з працівником укладено безстроковий трудовий договір, то він має право звільнитись за власним бажанням у будь-який час, попередивши роботодавця за два тижні (ч. 1 ст. 38 КЗпП), що цілком узгоджується з положенням ст. 43 Конституції України, яким встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

На противагу працівникам-«безстрочникам», працівники, з якими укладено строковий трудовий договір не можуть за власним бажанням звільнитись до закінчення строку дії такого договору, якщо у ньому не передбачено такого права.

Відповідно до ч. 1 ст. 39 КЗпП, для розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника повинні бути поважні причини, зокрема:

  • У разі хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором.
  • У разі порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору.
  • У випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.

У пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 роз’яснюється, що відповідно до ст. 39 КЗпП працівник вправі вимагати розірвання строкового трудового договору при наявності для цього поважних причин (ч. 1 ст. 38 КЗпП ).

Тобто, працівник не може достроково розірвати строковий трудовий договір за відсутності поважних причин. Таке положення КЗпП є застарілим та суперечить конституційному праву особи вільно обирати місце роботи.

Проте, Верховний Суд у Постанові від 22 серпня 2019 року по справі № 127/10361/18 вказав, що на працівників, з якими укладено строковий трудовий договір, у повному обсязі розповсюджується положення ч. 1 ст. 38 КЗпП, зокрема: «За правилами статті 39 КЗпП України строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.

Частиною першою статті 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.»

Таким чином, судова практика вказує, що працівники на підставі ч. 1 ст. 39 мають право достроково розірвати строковий трудовий договір, попередивши при цьому роботодавця за 2 тижні, окрім цього таку заяву можна відкликати до закінчення двотижневого строку.

Таке тлумачення ч. 1 ст. 39 КЗпП відповідає конституційному праву будь-якої особи на вільний вибір місця роботи та урівнює всіх працівників у правах.

Проте, така практика наразі поодинока, і суди неохоче відходять від старого тлумачення даної норми. Сподіваємось, що Постанова Верховного Суду від 22 серпня 2019 року по справі № 127/10361/18 стане пілотним рішенням для аналогічних справ, адже до введення нового Трудового кодексу України лише практика може адаптувати застарілі норми трудового права до реалій сьогодення.

4404 Просмотров