Відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов’язаннями комунального підприємства (постанова ВП ВС )

04 вересня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду винесено постанову по справі 5023/4388/12, в якій ВП ВС дійшла висновку, що орган місцевого самоврядування несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями створеного ним комунального підприємства.

Статтею 78 Господарського кодексу України встановлено, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. При цьому, Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Отже, якщо простіше, то орган місцевого самоврядування (селищна, сільська, міська ради) для виконання покладених них функцій ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», створюють комунальні підприємства, яким передається відповідне майно на праві господарського чи оперативного управління, яке звісно належить громаді.

Укладаючи будь-які договори з таким комунальним підприємством громадяни чи суб’єкти господарювання, очевидно прораховують на те, що у випадку недостатності коштів у нього, можливо буде звернути стягнення на комунальне майно, а в разі їх відсутності  пред’явити претензії безпосередньо органу місцевого самоврядування.

На практиці ж, орган місцевого самоврядування, до моменту ухвалення рішень про стягнення боргу чи накладення арешту на комунальне майно, що перебуває в управлінні комунального підприємства, своїм рішенням повертав собі раніше таке комунальне майно, залишаючи комунальне підприємство без будь-яких ресурсів для виконання вимог кредиторів.

 В подальшому вказане підприємство або ліквідовувалось за рішенням учасника, або відносно нього відкривалась процедура банкрутства. Зрозуміло, що без будь-яких активів, ні ліквідація, ні процедура банкрутства нічого доброго для кредиторів не віщувала. Рідше, орган місцевого самоврядування покривав частково чи повністю вимоги кредиторів комунального підприємства за рахунок своїх фондів.

 Очевидно, в пошуку варіантів відшкодування збитків, кредитори намагались довести в суді, що саме орган місцевого самоврядування має нести відповідальність за неплатоспроможне комунальне підприємство.

Логічний ланцюжок обґрунтування такої позиції виглядає наступним чином:

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства (ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України).

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом (ст. 78 Господарського кодексу України).

Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб’єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом (ч. 5 ст. 24 Господарського кодексу).

З одного боку, все виглядає логічно, адже законодавець чітко вказує на те, що за зобов’язаннями казенного підприємства у випадку недостатності у нього коштів, держава несе повну субсидіарну відповідальність. При цьому, відсутня аналогічна норма для правовідносин між комунальним підприємством та органом місцевого самоврядування. Натомість, статтею 78 ГКУ передбачено відсилочну норму,  яка начебто встановлює для згаданих правовідносин аналогічним принцип.

Разом з цим, якщо детальніше проаналізувати вказану статтю, то в ній вказано доволі загальне визначення «Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств», а тому не очевидно, чи входить до обсягу «особливостей господарської діяльності» саме порядок відповідальності органу місцевого самоврядування за такого унітарного комунального підприємства.

Жирну крапку, як в тлумаченні вказаної статті так і в цілому у визначенні єдиного підходу в питанні відповідальності органу місцевого самоврядування за зобов’язаннями комунального підприємства, поставила Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові по справі 5023/4388/12.

Велика палата дійшла до висновку, що орган місцевого самоврядування несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями створеного унітарного комунального підприємства.

Цікаво відмітити зазначення в обґрунтуваннях постанови посилання на практику ЄСПЛ, в низці яких він визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші проти України», пункт 45,  рішення від 04 квітня 2006 року у справі «Лисянський проти України», пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Григор’єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії».

Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції.

ЄСПЛ також висловив позицію і щодо субсидіарної відповідальності муніципального органу (органу місцевого самоврядування) за зобов’язаннями муніципального підприємства. Так, у  пункті 62 рішення у справі «Єршова проти Російської Федерації» ЄСПЛ зазначив, що, враховуючи публічний характер діяльності підприємства, істотний ступінь контролю за його майном з боку муніципальних органів влади і рішень останніх, які мали наслідком передачу майна і подальшу ліквідацію підприємства, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що підприємство не було наділене достатньою організаційною та управлінською незалежністю від муніципальних органів влади.

Отже, незалежно від статусу підприємства як самостійної юридичної особи, муніципальна влада і відповідно держава мають бути в межах Конвенції визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства

Разом з цим, суддею Прокопенко О.Б. висловлено окрему думку, в якій він не погоджується з позицією ВП та вказує на те, Із урахуванням відсутності в ГК прямої норми, яка б передбачала повну субсидіарну відповідальність власника за зобов’язаннями комунального підприємства, такий випадок субсидіарної відповідальності можливий лише з підстав, встановлених іншими законами. Норми закону як підстава субсидіарної відповідальності мають бути нормами прямої дії і не можуть застосовуватися за аналогією закону чи аналогією права.

ГК не передбачає норм прямої дії щодо можливості поширення положень про субсидіарну відповідальність держави за зобов’язаннями казенних підприємств на комунальні підприємства.

Чинним законодавством прямо не передбачено субсидіарної відповідальності держави чи територіальних громад за зобов’язаннями комунальних підприємств. Така відповідальність передбачена лише щодо зобов’язань казенних підприємств.

При цьому положення ГК про казенні підприємства поширюються на унітарні комунальні підприємства лише в питаннях особливостей їх господарської діяльності (а не правового становища та порядку застосування відповідальності до засновників за боргами даних підприємств).

На мою особисту думку, в даному випадку, не доскональність чи нечітке формулювання норм національного законодавства не можуть ставити кредитора у становище, при якому у нього відсутні будь-які ефективні способи захисту, а інша сторона може всіляко ухилятись від виконання взятих на себе зобов’язань.


559 Просмотров