Боремось із стереотипами: право батька у вихованні дитини після розлучення
Боремось із стереотипами: право батька у вихованні дитини після розлучення

В теорії, згідно законодавства України, всі батьки рівні у своїх правах щодо виховання дитини, але на практиці Україна – це країна батьківської дискримінації. Після розлучення батьки – чоловіки попадають в правову яму, з якої вибратись практично не можливо, адже у суспільстві існує стереотипне уявлення про те, що піклуватись за дитиною має виключно мати. У судовій практиці при вирішенні спорів між батьком та матір’ю дитини про визначення місця її проживання, суди у більше як 90%  ухвалюють рішення про проживання дитини саме з матір’ю.

Так, у своїй Постанові від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 Верховний Суду України сформував правовий висновок, який у відповідності до ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судами загальної юрисдикції при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин..

Згаданий висновок Верховного Суду України зводиться до того, що суди керуються принципом, закріпленим ст. 6 Декларації прав дитини прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959 р., що дитина не може бути розлучена з матір’ю та можуть ухвалювати рішення про визначення місця проживання дитини разом з батьком тільки у разі наявності виняткових обставин, передбачених ст. 161 Сімейного кодексу України, а саме: відсутність у матері самостійного доходу; зловживання матір’ю спиртними напоями або наркотичними засобами; аморальна поведінка матері, яка може зашкодити розвиткові дитини; дитина росте не під опікою та відповідальністю матері, а іншої особи; дитина росте з матір’ю в атмосфері нелюбові; мати не забезпечує дитину морально та матеріально.

Аналізуючи вказаний правовий висновок, варто зауважити, що положення Декларації прав дитини яка хоч і не є міжнародним договором та не потребує на надання згоди на її обов’язковість Верховною Радою України у формі ратифікації, однак є універсальним і ефективним механізмом та інструментом захисту прав дитини в світовому масштабі.

Більше того, резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН прийнята Конвенцiя «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, яка зазначає, що «при визначенні місця проживання суд та інші органи зважають суто на інтереси дитини», що свідчить у свою чергу про те, що нікому з батьків не надають переважного права.

Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Рівність та спільна батьківська відповідальність: роль чоловіків» № 2079 від 02 жовтня 2015 року встановлено, що саме розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи стосовно ролей жінок та чоловіків у сім’ї і є відображенням соціологічних змін, які відбулися протягом останніх 50 років.

 У Рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» від 22 березня 2012 року зазначається, що покладення всіх обов’язків на  жінку по вихованню дитини, в першу чергу, дискримінує саму жінку.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, як суд касаційної інстанції до 15.12.2017 року, інформаційним листом від 17 серпня 2017 року «Щодо окремих питань судової практики у справах про визначення місця проживання дитини» зазначив, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги та у разі набрання рішенням у справі «М.С. проти України» законної сили від 11 липня 2017 року (що вже відбулося 11 жовтня 2017 року), задля уникнення порушень, констатованих у цьому рішенні, українські суди мають враховувати аргументацію ЄСПЛ, який наголосив, що в усіх подібних випадках основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. ЄСПЛ зробив висновок, що здійснений національними судами аналіз перед ухваленням рішення про визначення місця проживання доньки заявника разом із матір’ю, був недостатньо ретельним.

Так, Верховним судом України ухвалою від 02.06.2010 року у справі №6-3401св10 чи не вперше в Україні було постановлено залишити малолітню дитину проживати разом з батьком з огляду на те, що саме він має більш сприятливі умови для її нормального розвитку та приділяє більше часу вихованню дитини, на відміну від матері.

Не слід забувати, що презумпція «рівності прав та обов’язків батьків щодо своїх дітей» закріплена безпосередньо у ст. 141 Сімейного кодексу України де визначено, що мати i батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», де зазначається, що кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини, не говорячи вже про пряму норму Конституції України, викладену у ч. 2 ст. 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, а також  ст. 51 Конституції України, в якій зазначено, що кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

Таким чином, в 21 столітті суди сформулювали так звану «презумпцію на користь матері», законодавчого підґрунтя для якої, насправді, не існує, яка порушує рівність прав батьків щодо виховання дитини, та не забезпечує принцип дотримання якнайкращих інтересів дитини.

Застаріла тенденція беззастережного встановлення проживання дитини разом з матір’ю змінюється достатньо повільно – з практики вбачається, що суди в своїх рішеннях, все ж, стають на бік матерів, котрі у свою чергу усіляко чинять перешкоди вільному спілкуванню дитини з її рідним батьком, не дає можливості брати учать у вихованні дитини, бачитися з нею, або навіть не надає інформації щодо навчання, медичного обстеження, проводження дозвілля їх спільної дитини.

Тож, як варто чинити у разі неправомірного перешкоджання законному праву спілкування з дитиною?

Статтею 158 Сімейного кодексу України закріплено право того з батьків, хто проживає окремо, звертатися із заявою до органу опіки та піклування з метою визначення способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею.

Проаналізувавши умови життя батьків, їхнє ставлення до дитини, інших обставин, орган опіки i піклування вирішує, з ким буде проживати дитина i затверджує графік часу спілкування з дитиною кожного із батьків. Варто зазначити, що рішення органом опіки та піклування, є обов’язковим до виконання.

Той з батьків, чиє право на спілкування з дитиною порушено іншим із батьків, має право звернутися до суду. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки i піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод (ст. 159 Сімейного кодексу України). Крім того, у разі ухилення одного із батьків від виконання рішення суду або рішення органу опіки i піклування, той з батьків, хто проживає окремо, має право на відшкодування матеріальної i моральної шкоди.

Якщо ж, не зважаючи на рішення суду, яким встановлено певний графік спілкування батька з дитиною, відбувається подальше перешкоджання дотриманню встановленого порядку та графіку спілкування з дитиною, то варто вчинити наступні дії:

  1. Подати заяву до органу виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження щодо виконання відповідного рішення суду.
  2. В рамках вже відкритого виконавчого провадження подати заяву про здійснення державним виконавцем виходу за місцем проживання дитини задля складання акту про те, що мати не надає доступу до житлового приміщення, чим чинить перешкоди у спілкуванні з дитиною та ухиляється від виконання рішення суду.
  3. Наступний крок – подання заяви з вимогою до державного виконавця скласти акт про порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» та про звернення державним виконавцем до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення до відповідальності за умисне невиконання рішення суду відповідно до ст. 382 Кримінального кодексу України.
  4. Маючи акти державного виконавця необхідно звертатися в правоохоронні органи із заявою про відкриття кримінального провадження та притягнення до відповідальності за умисне невиконання рішення суду за ст. 382 Кримінального кодексу України.

Маючи всі необхідні докази того, що має місце ухилення матері від виконання відповідного рішення суду та продовжується незаконне обмеження у спілкуванні дитини з батьком, батько має право подати позов до суду про встановлення місця проживання дитини з ним відповідно до ст. 159 Сімейного кодексу України згідно якої, у разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину на проживання з ним.

Отже, слід пам’ятати, що i мати, i батько є рівними в своїх батьківських правах, тому забезпечення якнайкращих інтересів дитини та рівність прав батьків дійсно можливо.

464 Просмотров