Проблемні питання припинення іпотеки: позиції ВСУ
mortgage

Правове регулювання іпотеки в Україні здійснюється Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) та Законом України «Про іпотеку».

Так, статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 даного Закону містять виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.

Так, до підстав припинення іпотеки зокрема належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Здавалося б перелік є цілком зрозумілим та додаткових уточнень не потребує, проте судова практика щодо застосування цих положень є доволі неоднозначною та змінюється надзвичайно швидко, адже,наразі, питання припинення іпотеки є одним із найпоширеніших у судовій діяльності. Іпотекодавці часто намагаються «підлаштувати» свою ситуацію під одну з цих підстав, а суди, у свою чергу, не можуть знайти баланс між необхідністю захистити інтереси кредиторів та одночасно не допустити порушення майнових прав власників майна.

Одним із найпроблемніших моментів є те, що наразі у позичальників може виникнути ситуація, коли кредитор не має законних підстав для стягнення заборгованості за договором, але іпотекодавець все одно позбавлений можливості зняти обтяження зі свого майна та вільно розпоряджатися ним.

Однією з таких підстав є, наприклад, пропуск кредитором строків позовної давності за основним зобов’язанням, що встановлено рішенням суду. На перший погляд здається, що жодної проблеми у цій ситуації немає, адже втрата права вимоги за основним договором автоматично має призвести до втрати такого права за усіма похідними вимогами.

Проте, Верховний суд України (далі – ВСУ) у своїй постанові №6-786цс17 (goo.gl/oCFghx) від 15 травня 2017 року висловив правову позицію, відповідно до якої сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Позиція обґрунтована тим, що глава 50 ЦК України не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Проте, не можна повністю погодитися із висловленою позицію, адже вона хоча і ґрунтується на законі, не враховує всі обставини справи.

Зобов’язання по своїй суті напряму залежить від наявності у боржника обов’язку по його виконанню. Враховуючи наявність рішення суду, яке набрало законної сили, про відмову у стягнення боргу з підстав пропуску строку позовної давності, обов’язок боржника нівелюється. Дійсно, положення статті 267 ЦК України, на які посилається ВСУ,надають боржнику право добровільно виконати зобов’язання після спливу строку позовної давності і таке виконання буде вважатися правомірним, проте варто зазначити, що це лише право боржника, яке не породжує жодних законних підстав у кредитора вимагати такого виконання у добровільному чи примусовому порядку.

Крім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішення від 20.09.2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» зазначив, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення; боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов’язані з позовною давністю; будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду.

Таким чином, висловлена ВСУ правова позиція є спірною та суперечить практиці Європейського суду з прав людини, тому сподіваємося, що підтримка такої позиції не знайде свого відображення в рішеннях судових установ різних інстанцій.

Ще один доволі цікавий висновок ВСУ зробив під час винесення постанови від 22 лютого 2017 року у справі №6-133цс17 (https://goo.gl/eWVFM5). Так, Верховний суд прийшов до висновку, що якщо кредитор не скористався своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», це не є підставою для припинення іпотеки.

Таким чином, виникла ситуація, при якій кредитор фактично втратив можливість у примусовому порядку виконати рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, проте обтяження, накладені на майно, залишаються чинними.

На відміну від попередньої правової позиції такий висновок ВСУ є цілком закономірним та випливає із вимог закону, адже втрата кредитор права вимоги за рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє його можливості задовольнити свої вимоги будь-яким іншим способом, визначеним законом та відповідним договором іпотеки, зокрема шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса або застосування позасудових способів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відтак, неможливість виконати рішення суду з тих чи інших підстав, особливо за наявності інших способів для задоволення своїх вимог кредитором, не є підставою для визнання іпотечного договору припиненим.

Як бачимо, судова практика наразі не на боці позичальників, які хоча і не мають фактичного обов’язку перед кредитором виконати свої зобов’язання за договором, проте не дійшли згоди із банком про його припинення в позасудовому порядку. Таке положення, звичайно, є дискримінаційним по відношенню до боржників, адже фактично зобов’язання, яке забезпечене іпотечним майном, вжене існує, як і не існує обов’язку по його виконанню.

Сподіваємося, що судова практика з цього питання буде переглянута новоствореним Верховним судом України, а права власників майна будуть відновлені. Поки цього не сталося, рекомендуємо перед подачею позову до суду із вимогою про припинення іпотеки уважно ознайомитися із положеннями закону та Вашого договору і будувати свою систему захисту з огляду на них.

340 Просмотров